Для політика обіцянка це як само собою розуміється. Без обіцянок – ніяк. Інакше, не проголосують. Головне, щоб обіцянка була грандіознішою, а перевірити виконання – до цього якось не дійшло, забулося.

Скажімо, балотуєшся на 5 років до Верховної Ради України, а обіцяєш місту – центру округу, перспективу розвитку на 10 років.

З іншого боку, коли треба буде знову балотуватися, можна придумати іншу «легенду» чи то програму, а то й змінити партію, вірніше вивіску. Головне, заявити відразу, що ти не представляєш партію, а це так, від себе, особисто.

Задумав, скажімо, один обласний депутат з одного не великого і не малого міста балотуватися до ВРУ. Склав товстенький план розвитку цього міста на 10 років, закликав громадських активістів до співучасті, бо ж не можна просто так, заручився сприянням міської влади. Тобто – ось вам план і спокійне життя, а я,як оберете, буду вам допомагати з «верху».

Щоправда, вже розроблявся подібний план, якраз 10 років тому, та ще й з допомогою з-за океану, навіть консультант звідти прибував.

Щось змінилося в місті? Мабуть, нічого посутнього, якщо проблематика нового плану та ж.

А хотілося б змін. Щоб кожен громадянин міста у них брав участь.

Завести для початку своєрідний паспорт громадянина міста з прописаними в ньому правами й обов’язками: зазначеними в ньому майном, податками в міський бюджет, використаними благами. Це потребуватиме постійного обліку ресурсів: людських, земельних, майнових та відкритого до них доступу, прозорого порядку їх ефективного використання.

От тоді може й з’явиться в жителів цього міста відчуття причетності до справ, мотивація до змін.